Так, правильно, те, що в Расіі називається партіотизм, в нас називають - націоналізм. За державу обидно.
Я дуже люблю російську культуру. Дуже-дуже. Я люблю Скрябіна і Рахманінова, люблю Прокоф"єва. Люблю письменників - недарма раніше в школі була "зарубіжна л-ра" і "російська л-ра". Це такий безмежний світ, який можна прирівняти до всієї іншої л-ри. А Достоєвський з його психологією, а Соловйов з філософією, а Купрін (ну тут трохи спірне питання з походженням) з оповіданнями на 2 сторінки, після яких плачеш так, як після дитячої п"єси Чайковського... художники... Я б ніколи не захотіла відмовитись від неї.
Дивлячись Адмірал, насолоджувалась епохою боротьби білого прапору і червоного, атмосферою, революційними настроями, ніби ти відчуваєш, що зараз станеться щось велике, що переверне весь світ. Але коли я почула про те, як Колчака зрадили чехи, а потім "2й Український полк", мене аж перевернуло. Бідні русскіє, такі благородні, такі сміливі, але от всі їх зраджують, ізмєньщікі праклятиє. Більше я фільмом не милувалась. (і про те, що в Колчака мати - українка, звичайно ж, ніхто не говорить, зате він хвалиться турецькою батьківською кров"ю).
Читаю Живаго. Така сама атмосфера, книга, все ж таки, пречудова. І так боляче було натикнутись на те, що рудий жорстокий матрос у потязі - українець, а страшний бездушний охоронець говорить холопською мовою.
Іноді мені здається, що роздеру всіх російських "патріотів" на маленькі-маленькі криваві шматочки, і це буде природньо.